РОЗДІЛ 1

Моє село

Село, в якому мене породила мати, було не мале і не велике. Розташування села - розлоге. Воно пролягало від цісарського гостинця вздовж річки до вигону, а через нього аж до присілка Нової Греблі, де був водяний млин. Господарства були побудовані по обидва боки головної дороги, відгороджені плотами та обсаджені чарівної краси кущами рож, бузку і чарівною калиною. Попри плоти росли ясени, липи, груші, яблуні... На весні та влітку ця зелень по обидвох боках дороги творила суцільний тунель. Восени він прибирався у червоно-золотисті шати, а взимку - в срібний іній. При вході у село серед розлогих каштанів стояв камінний пам'ятник - хрест, який свідчив про скасування панщини.

Ідучи сільською дорогою вглиб села, впираємось у вигін. Посеред нього символічний камінний хрест, і це було наче центром села. У 1941 році тут висипали велику могилу-пам'ятник Жертвам московського терору. Від читальні Просвіти, наче луком, обходила село бічна дорога, яка вела до церкви і кладовища. Навколо церкви був великий майдан, він служив дітям для забав, а на Великодні свята тут виводили гаївки. Неподалік була школа, при ній будинок учителів. У тридцятих роках побудували сільську раду і пожежну охорону села. Далі серед розлогих садів були палати багатіїв Чарторийських.

До села належали ще три присілки - Нова Гребля, Застав'я і Собєско - це колонія, створена польською владою після Першої світової війни. Назву взяли таку, бо на тих полях у давнину стояли війська польського короля Яна Собєського. Під час Першої світової війни село зазнало великого знищення, бо постійно переходило з рук у руки. Однак, після війни знову розбудувалося.

Головна дорога була проблемою кожної весни та осени, особливо тоді, коли падали дощі. Тоді перейти було неможливо. Це спонукало селян у тридцятих роках на свої гроші вимостити нову дорогу. Будинок, де примістилася читальня Просвіти, був побудований ще в 1924-1926 роках. Там була велика бібліотека, звідти розвивалося культурно-громадське життя села.

Наша церква була побудована в гуцульському стилі з дубових брусів і покрита дерев'яною дахівкою. В селі було коло 400 родин, серед них кілька польських, які змішались у подружньому житті з нашими. Деякі поляки перейшли на українську сторону і часами були більшими патріотами, ніж українці. Село мало і свої старовинні роди, які, мабуть, і були першими поселенцями, бо деякі частини угідь і лугів носили їхні назви. Це такі, як Корпан, Сурмий, Середини, Залуцький, Гунчак і їжак.

На мою думку, великий вплив на національну свідомість людей у двадцятих роках мали колишні вояки УГА. Вони повернулися з таборів інтернованих чи з-за Збруча і були основною силою в культурному та політичному відродженні села. Спочатку поновили роботу читальні Просвіта, Рідної школи, а для молоді створили Самоосвітні гуртки, Сільський господар, заснували хор, дитячий садок і кооперативну крамницю.

В той час, крім офіційних організацій, діяла і підпільна Українська Військова Організація (УВО), а потім ОУН. їхніми місцевими засновниками були колишні вояки УГА Василь Колодницький - Дунець, Олекса Ригайло, Гілярій Колодницький - Прокопа, Ілля Човган, Теодор Штогран, Андрій Корпан, Йосип Кіт, Гілярій Джулинський, Дмитро Баран. Вони намагалися продовжувати визвольну боротьбу проти поляків, за це їх польська влада постійно переслідувала, а часто й ув'язнювала.

З приходом червоних визволителів у 1939 році ці особи стали першими жертвами, їх арештували, а родини вивезли в Сибір. Село втратило багато провідних людей. Національні надбання занепали, а на їх місце почали насаджувати московську культуру.

Розправившись з провідниками села, москалі силою загнали людей у колгосп, позбавили їх статків і накинули на них, як повісмо, страх. Здавалося тоді, що западається світ. Але молодше покоління взяло ініціятиву в свої руки, і розгорнулася боротьба за українську духовність. На щастя, тоді, незважаючи на всі нужди, почала з великою силою діяти таємна організованість. Умови були набагато складніші, ніж попередньо. І це дало себе взнаки: коли в 1941 році прийшли нові визволителі, то молоде покоління було так зміцнене духовно, що про ніяке повернення назад не могло бути й мови.

Під час німецької окупації широко розгорнулася організаційно-революційна діяльність. Село мало стійких членів УПА і ряд провідників ОУН. Але знову зазнало великих втрат, бо потрапило в прифронтову лінію. Незважаючи на це, рух опору проти совєтів не слабнув. Це тривало кілька років.

Після 51 року розлуки з рідною стороною мені пощастило відвідати моє село. Багато змінилося... Серце стискалося, коли ступав знайоми ми стежками. Дехто з моїх друзів жартував: Ти думаєш, Дмитре, що в тебе є серце?. Тепер скажу їм: так, воно у мене є, вимучене, зболіле, трохи полатане, але є. В селі я зустрівся з кількома моїми приятелями по Організації, і здалося мені, що рівень життя залишився той самий, як і колись. Хочу запитати можновладців: де зміни? Що вони зробили доброго для життя простого смертного чоловіка?

Важко повірити, що наш люд так живе, але на все Божа воля. Тепер нове покоління, але духовність залишилася. Вона - наче цілюще джерело, яке поїлося зі старої криниці. Нема на світі такої сили, хіба що Господня, аби те, що творилося поколіннями - знищити. Та духовна іскорка горітиме, вона передавалася і буде передаватися дітям, онукам. Буде летіти через віки і спалахне зіркою на земному обрії. Це найбільший скарб для нас, українців.

Моя родина

Родина, в якій я народився, була господарського роду. Батько деякий час був на заробітках в Америці. Він привіз доляри і таким чином розбудував господарство. Мій батько був великим любителем господарки та коней. Він мав, як на той час, найновіші плуги, вози та все необхідне в господарці. Докупив ще поля, добрий шмат лісу, і ми цілою родиною дбайливо все обробляли.

Батько, виїхавши до Америки, а це був 1912 рік, забрав з собою брата Петра, і вони осіли в Детройті. Працювали на фабриці Форд.

У батька була одна мрія: якнайскоріше заробити грошей та повернутися додому, в свою рідну Галичину. Як розповідав батько, платня у той час там була мізерною, тоді він залишив брата Петра працювати далі на фабриці, а сам подався до Канади.

Приїхав до Канади в 1914 році, й тільки приступив до праці, як вибухнула Перша світова війна. На той час у нього був австрійський пашпорт і він уважався легальним емігрантом. Однак це не було до вподоби канадській владі. Його заарештували. Таких, як він, було досить багато. Тоді мій батько познайомився ще з одним приятелем з Теребовлі. Вони придумали добрий плян і втекли з табору.

Батько повернувся до Америки і працював там, аж поки не закінчилася війна. В тому часі з ним працювало багато наших краян і почали підносити національну свідомість. Боротьба йшла на всіх відтинках, виникало багато суперечок, і це стало причиною, що наші емігранти стали цілком відчужені від усього. Мабуть, це примусило їх до самоорганізованости. Спочатку створили Січ, куди увійшли юнаки, деякі з них мали на той час відповідну освіту. Вміли добре читати, писати, і це дало змогу в широких маштабах заявити про таку організацію. Навіть в Україні преса висвітлювала події, які там відбувалися.

Повернувшись по війні додому, мій батько намагався переконати маму, щоб з цілою родиною виїхати до Америки. Мама на це не погодилася. Вона сказала:

Я пережила страхіття війни, а тепер десь перебиратися. .. Ні, буду жити так, як і всі.

Моя родина. Сидять: мій батько і мати.

Стоять зліва: сестра Оленка, брат Михайло і сестра Степанія. Світлина з 1927 року.

Я і брат Степан (сидить)

У той час наша родина складалася ще з двох сестер і брата. Найстарша сестра називалася Стефанія. Вона була спокійної вдачі та господиня на всі руки. Батьки віддали її вчитися кравецтва. В тому часі в Підгайцях відкрили школу, і Стефанія пішла туди. Це було приватне підприємство, яке називалося Труд. Після трирічного навчання моя сестра успішно склала іспити і дістала диплом, з яким мала право відчинити приватну кравецьку майстерню. Вона свою майстерню організувала вдома. Батьки допомогли купити потрібні машини, і вже через рік вона мала одну робітницю та дві учениці. Доброю та старанною роботою сестра придбала собі повагу та авторитет серед людей. Вона навчила кілька дівчат, з яких вийшли добрі кравчині. Але така дівчина довго сама не пробуде. Так і моя сестра знайшла собі пару та пов'язалася у родинне життя. Вона мала дві доні: Марію та Зіновію. Мабуть, пережиті страхіття війни забрали її з цього світу ще в досить молодому для жінки віці. Тяжко переживала родина втрату, але тут людина безсила, їй залишається тільки терепеливо зносити болючу втрату.   Друга моя сестра, Олена, була дуже смілива і любила домашню господарку, її розкішні коси ще й донині пам'ятаю та деколи причувається і її чарівний голос. На 18 році дуже перестудилася і померла, її смерть завдала родині великого горя...

Весільна світлина сестри Степани. Сидять: сестра Степанія і шваґер Василь, другий ряд зліва: брат Михайло і сестра шваґра Текля. 1933 р.

Брат Михайло хотів бути ковалем. Та тільки зміг провчитися один рік, як хвороба примусила його покинути науку. Домашнє господарство його не дуже цікавило. Прийшов час, коли одруживсяі переїхав жити до Вербова. В нього було двоє дітей: дочка Олександра і син Орест. Коли до влади прийшли червоні, то змусили його піти служити до Червоної армії. Як пішов, то в ній перейшов цілу війну. По війні працював дорожнім інженером, а коли вийшов на пенсію, до нього причепився КҐБ. І тоді не давали спокою. Вони хотіли використати його у своїх цілях. Послали його до мене в Лондон, аби якось переконати мене, щоб я приїхав відвідати рідний край, родину. Я знав, коли Бог дозволить, тоді я це зроблю, але не тоді, коли тим людожерам хочеться. Мій брат добре знав, що на ніякі гачки я не піду, однак мусів виконати те, що йому доручив КҐБ. Побачилися ми з братом, і коли він повернувся в Україну, нагло помер. Тоді каґебісти хотіли зробити мені другу прислугу, аби я поїхав на похорон свого брата. Це їм також не вийшло. Але про цю їхню провокацію буде розповідь трохи далі.   В моїй родині, після брата Михайла, ішов я та мій молодший брат Степан, з яким ми разом виростали. Він з молодих літ мав зацікавлення до сільського господарства, а я хотів учителювати. Коли я закінчив семирічну школу, пробував піти вчитися до Бережанської гімназії, але, на жаль, не дістав там місця. Піти вчитися десь інакше я не мав змоги, бо не дозволяли фінанси моїх батьків. Нарешті мій батько вирішив, що я навчатимуся вдома і раз на рік буду здавати іспити. Однак і з цього нічого не вийшло. Тодішня влада категорично заборонила такий метод освіти. Тільки пізніше я довідався, що таку відмову діставали лише українці.