Передмова

 

Такі слова глибокої надії, сподівань і мрій леліяв у серці й у душі не лише автор цих рядків, поет і воїн Микола Верес. Леліяли їх сотні тисяч українців, викинутих жорстокою долею з батьківської землі в роках воєнної хуртовини, яка страшним і кривавим смерчем проносилася тоді землями України.

Леліяв їх і автор цих спогадів - сотник Маріян Дмитро Гайва, якому доля судила пройти нелегкий життєвий шлях, верстати далекі-далекі дороги від рідного села, через Словаччину, Німеччину, Францію, Близький Схід, аж до Великої Британії. Це був шлях українця-воїна, який був змушений носити чужі військові однострої, але де б він не перебував, у яких складних життєвих труднощах не знайшовся б, він завжди залишався щирим українцем, таким, яким виховали його рідне довкілля, українські громадські, молодечі та виховні організації, таким, яким виховала його Організація Українських Націоналістів.

Маріян Дмитро вже з юних років активно приєднався до місцевого громадського і культурно-освітнього життя, працюючи в «Самоосвіті», «Просвіті» та в «Хліборобському вишколі молоді». Він навчався на різних курсах, головним завданням яких було національне виховання української молоді. При тому він самотужки наполегливо здобував і підвищував свою освіту, не маючи змоги навчатися в гімназії. На молодого, працьовитого, енергійного і патріотичного юнака звернула свою увагу Організація Українських Націоналістів, і Маріян скоро став її членом. З приходом російських загарбників у Західну Україну Маріян вступив на вчительський курс у педінституті, успішно його закінчив і був призначений вчителем у села Рудники та Литвинів. Одночасно він продовжував виконувати різні доручення підпільної мережі ОУН в дуже небезпечних тогочасних умовах. Ці доручення та завдання значно поширились і втягнули Маріяна в глибоку організаційну діяльність у роки німецької окупації, коли він працював уже в повітовій пропаґандивній секції ОУН-УПА аж до свого примусового виходу з рідної землі з надією, що може все-таки трапиться можливість у дорозі перейти до УПА. На жаль, такої нагоди не було, й авторові цих спогадів прослався твердий військовий шлях із Закарпаття на Словаччину, а там і далі простелились йому далекі фронтові дороги, биті шляхи, що їх треба було долати, були бої, наступи і відступи, довелось йому тижнями перебувати на фронтовій передовій, зазнати чимало горя і тривоги в полоні. Рятуючись від примусової репатріяції «на родіну», Маріян був змушений знову одягнути чужу чуніформу й опинився на Близькому Сході, а в повоєнних роках з Єгипту переїхав до Великої Британії.

З приїздом до Великої Британії розпочався черговий життєвий етап автора в нових умовах. Автора спогадів годиться зарахувати до одного з перших засновників українського організованого життя, бо саме в Лондоні утворився центр українського життя, і Маріян зробив свій вагомий внесок у його розвиток та в розбудову української організованої громади, головно лондонської. Згодом він став провідним громадським діячем, працюючи майже 40 років в Об'єднанні бувших Вояків Українців, у Союзі Українців у Великій Британії та в інших організаціях.

Довгі роки перебування автора на чужині аж ніяк не змінили його життєвої настанови - служити своєму народові. Він і далі залишився вірний гаслові: «Добро української нації - це найвищий закон і життєвий дороговказ українського вояка!».

«Ми ще повернемось! Прийдемо, браття, туди, де дим родинного завивсь багаття». Ця надія повернутися до рідного вогнища ніколи не покидала Маріяна, хоч його і не раз терзали сумніви, чи доживе він до того часу, коли знову переступить отчий поріг, пройдеться стежинами рідного села, поклониться Великому Пророкові України Тарасові в Каневі чи, скажімо, гордо крокуватиме в марші вулицями Києва і Львова. В умовах російської імперії, яка цупко затиснула Україну, годі про це було навіть і думати.

Але - що неможливе в людей, можливе в Бога. Розвалився Совєтський Союз. Україна здобула державність. Влітку 1992 року автор спогадів таки переступив отчий поріг: «Підкошувалися мені ноги, швидко билося серце, та все з неперевершеною радістю. Слава Богу, що дозволив мені дожити до цієї миті», - пише Маріян про ці зворушливі хвилини.

Написати свої спогади сотник Маріян Дмитро Гайва довго вагався з різних міркувань. І коли рішився таки їх написати, зробив це під виразним імпульсом: піднести їх як дарунок молодим поколінням в Україні, щоб вони знали і берегли пам'ять про тих, хто, викинутий воєнним буревієм з України, невтомно  працював  на  чужині  для визволення українського народу, свято зберігаючи у своїх серцях велику любов до України. Ця любов, віра і надія у перемогу української Правди перемагала ностальгію за втраченою батьківщиною і закликала не сходити з обраного шляху, не відступати перед часто неймовірними труднощами, а витривати на вояцькій стійці відданої служби Україні й українському народові.

Один з них - автор цих спогадів Маріян Дмитро Гайва. В уяві читача не буде виростати образ якогось легендарного лицаря, а образ українського патріота, який виростав і формувався в часі між двома світовими війнами і був дитиною доби, в якій українці на західних українських землях жили пам'яттю Визвольних змагань, а молодь мріяла про переможне закінчення розпочатої їхніми батьками боротьби, коли світ уже наближався до нової світової війни.

Останніх сторінок свого життя автор ще не закриває. Він не опочиває в затишку від життєвих трудів. Ні! Він і далі активний діяч українського організованого життя у Великій Британії, хоч уже похилого віку, а нелегкі життєві переживання і час поклали на нього свою виразну печать. Тож побажаємо йому доброго здоров'я, сил і витривалосте в його невтомній праці та многих літ. Він український патріот, який чесно і віддано служив Україні в рядах ОУН-УПА, у військовий уніформі як воїн-офіцер і як невтомний політичний та громадський діяч, для якого добро української нації було і залишається його найвищим законом. Законом воїна-громадянина.

Лондон, 1997 року

Майор д-р Святомир М. Фостун